Володимир

Европа мультикультурная и толерантная к любой инаковости. Христианин может быть христианином в Европе, а мусульманин мусульманином, иудей иудеем. Главенствует право и свободы человека, а не диктат какой-то одной религии. Всем найдется место в Европе, без всяких ущемлений, кем бы ты ни был по мировоззрению.

Всем привет! Заметил, читая форум, что многие имеют искаженное восприятие Украинской Греко-Католической Церкви. Немного проведу ликбез, чтобы устранить мифы и стереотипы о том, кто такие украинские греко-католики, как они сами себя позиционируют и к чему стремятся. Начну с высказывания Любомира Гузара о том, что Христос не создавал множества церквей, а создал одну, единую Церковь - Христову. Люди разделились между собой впоследствии, а не Церковь Христова. Мы, как католики, верим, что вся полнота власти в Церкви находится у преемников апостола Петра - Пап Римских. Именно Католическая Церковь и является той самой Церковью Христовой, которую и врата ада не одолеют. Христианство пришло на Русь из Византии в 988 году, когда князь Владимир крестил киевлян, как известно. В то время, еще не было разделения на католиков и православных, а была единая Киевская Церковь в сопричастии как с Римом, так и Константинополем, впрочем как и со всем христианским миром. Когда в 1054 году произошел раскол, Киевская митрополия отнеслась к конфликту между Римом и Константинополем нейтрально, поддерживая отношения со всеми, то есть по сути и не теряла никогда сопричастия с Римом. После периода правления кардинала Любомира Гузара общепринятая историография УГКЦ относит себя к Х веку и крещению князем Владимиром Руси. Официально греко-католическая церковь считает себя «церковью Владимирова Крещения», а Берестейскую Унию лишь одним из этапов развития, когда было установлено сопричастие с Римом. Правильнее сказать, что уния не установила сопричастие с Римом, а лишь подтвердила его. То, что Киевская митрополия стала разделенной, было продиктовано политическими событиями в Украине. Уния как раз, и пыталась восстановить первоначальное единство Киевской митрополии. Украинские греко-католики всегда стремились и стремится к восстановлению единства со своими православными братьями в Украине. Первоначальным основным акцентом была идея единства. Это видно даже по самому названию – Униатская церковь, то есть объединенная. Термин «греко-католическая» появился уже позднее, в конце XVIII века, с подачи австрийской императрицы Марии Терезии. На протяжении всего XVII в. между Униатской и Православной частями Киевской митрополии велись переговоры по объединению. На повестке дня православного митрополита Петра Могилы даже была идея создания объединенного Киевского патриархата, который был бы одновременно в церковном общении и с Римом, и со Стамбульским патриархом. Фактически еще четыре столетия тому назад украинские иерархи были по сути вдохновлены идеей экуменизма – движения за единство церквей. Украина должна была стать мостом, соединяющим христианский Восток с Западом. В силу уникального географического расположения, близости к различным центрам религиозной культуры и историческому опыту проживания в конфедерации Речи Посполитой, это место было идеальным для подобного религиозного эксперимента. Объединиться древнему Риму и Новому Риму было бы очень сложно в силу как назревших культурных отличий, так и сформированных традицией особых мнений о собственном величии каждого. Но идея состояла как раз в том, чтобы сначала объединились между собой составные части Православной и Католической церквей – Униатская и Православная части Киевской митрополии. Это бы установило сопричастие между ними, а значит через них между Римом и Стамбулом. Национальная церковь Однако проект объединенного Киевского патриархата так и не был реализован. И православные пошли своим путем, а униаты – своим. Первых довольно скоро поглотил Московский патриархат и начал постепенно переваривать. Унифицировались практики московской и киевской церквей. Вернее, особенности первой доминировали, а второй стирались. Поменялся даже богослужебный язык. Церковно-славянский с украинским произношением был заменен таким же, но только с русским акцентом. Иной была ситуация у греко-католиков. Им повезло больше. Они оставались под властью Речи Посполитой, а потом и Австро-Венгрии. Но это были иноверные им сообщества, а потому украинцам-униатам было легче сохранить свою национальную идентичность, поскольку она до европейской весны народов во многом заключалась в особенностях религиозного вероисповедания. Даже несмотря на то, что поляки всячески пытались ассимилировать украинцев, именно восточный обряд оберегал их от латинизации и полонизации, при этом вхождение в юрисдикцию Католической церкви делало униатов как бы своими. Они тоже были частью большой вселенской церкви и были подвластны Папе Римскому, но из-за особенностей обрядовой культуры могли сохранять идентичность. Таким образом униатство стало уникальным феноменом, который помог западным украинцам сохранить свою национальную идентичность и устоять перед ассимиляцией со стороны поляков. Во многом именно благодаря усилиям греко-католической церкви и ее священников проходили процессы национального возрождения. Без сомнения, главный творческий кружок национальной интеллигенции, положивший начало этно-культурному возрождению украинства – «Руська трійця» (в украинском языке термин «руська» относится к Киевской Руси, а все, что относится к России, описывается прилагательным «российский» – прим. авт.), состоял из трех греко-католических священников – Маркиана Шашкевича, Якова Головацкого и Ивана Вагилевича. Греко-католическая церковь наиболее полно сохранила национальную идентичность своей паствы. И если посмотреть на украинскую диаспору, то самыми патриотическими будут именно униатские эмигранты. Помощь и влияние То, что значительная часть украинцев – около пяти миллионов в самой Украине и еще столько же в диаспоре – являются прихожанами греко-католической церкви, приносит определенные дивиденды. Во-первых, это возможность организации помощи Украине. Папа Римский Франциск выделяет миллионы евро на благотворительные программы для беженцев с Донбасса в рамках проекта «Папа для Украины», поскольку в этой стране есть его паства. Во-вторых, это возможность влияния. Папа Иоанн Павел ІІ оказывал информационное и политическое давление на СССР, фактически заступаясь за свою паству. А сейчас президент Зеленский предлагает Путину Ватикан как место переговоров между Россией и Украиной. Кроме того, это возможность строить горизонтальные связи, налаживать мосты дружбы в самой большой религиозной организации планеты. В-третьих, вхождение в универсум католической церкви дает свои привилегии. Украинские иерархи имеют возможность быть включенными в глобальную политику Святого Престола, а кардиналы из Украины участвуют в конклаве, на котором избирают Папу Римского. *** Украинская греко-католическая церковь могла бы стать национальной конфессией украинцев по типу Армянской церкви. Она так же хорошо сохраняет, оберегает и приумножает национальную культуру и укрепляет идентичность своего народа. Она была бы отличным антиподом экспансионистской католической Польше и православной России. Однако история распорядилась по-другому. Да, униатская церковь справилась со своими вызовами, сохранила самосознание народа. Но не всей нации, а одной из ее частей. Она не стала общенациональной, но превратилась в региональную церковь. И, возможно, именно эту идентичность ей нужно развивать. Становиться региональным лидером в широком геополитическом контексте. Сначала вернуть влияние над вышедшими из-под ее крыла Мукачевской епархией, Словацкой и Венгерской церквями, а также Питтсбургской митрополией в США. А потом, того и глядишь, получится возглавить группу восточных католических церквей. Ведь все шансы – и организационные, и кадровые, и финансовые у украинских греко-католиков для этого есть. Добавлю, что я, как католик восточного обряда выступаю за создание единой украинской национальной Церкви, в сопричастии с Римом и Папой Римским, как законным наместником Христа на Земле. Считаю, что объединение всех украинцев в единую национальную Церковь должно произойти на базе УГКЦ. Нужно восстановить то изначальное единство Киевской Церкви, которое было в момент крещения Руси в 988 году. Это тема экуменического диалога между всеми христианами в Украине.

Их долг (мирян) ‑ соблюдать постановления и правила, учрежденные законной властью Церкви. Эти решения должны выполняться с любовью, даже если носят дисциплинарный характер. Из Катехизиса Католической Церкви.

Понимаю, но тексты скопированы из официального сайта Украинской Греко-Католической Церкви. Русскоязычной версии сайта нет. Пользоваться Google переводчиком посчитал ненужным, так как он неточен и не передаст все смыслы текста.

За словами Предстоятеля, календарна реформа УГКЦ в Україні матиме два етапи. Зараз зроблений перший крок. Щодо святкування Пасхи, то єпископи «вирішили трохи зачекати». Блаженніший Святослав пояснив, що у 2025 році відзначатиметься 1700-річчя Першого Вселенського Собору. Готуючись до цього ювілею, ведеться спільна праця в діалозі між Римом і Константинополем над оновленою Пасхалією, згідно з якою усі християни світу святкуватимуть Пасху в один день. «Будемо разом працювати, долучатися до процесів вселенського християнства для реформи Пасхалії. Сподіваюся, що це буде справа, хоч недалекого, та все ж майбутнього», — додав Глава УГКЦ.

Рішення про літургійну реформу було прийняте 1–2 лютого на 93-й сесії Архиєрейського Синоду єпископів УГКЦ в Україні. Це питання тривалий час вивчали, дискутували й обговорювали на сесіях Синоду, і ось — рішення прийнято. Що таке синодальні рішення Церкви і на яких рівнях Синодів вирішують які питання? Наша Церква за природою синодальна: ми не є монархічною структурою, ми — колегіальне тіло. І коли вирішуємо якісь справи, що стосуються усіх і кожного, коли це кожен потім на своєму рівні повинен втілювати в життя, то хочемо це робити разом. У нас є, щонайменше, три рівні Синоду. Великий Синод Єпископів, коли сходяться усі владики зі всього світу і це відбувається раз у рік. Це — надзвичайно важливий світовий форум нашої Церкви, на якому ми вирішуємо питання, які стосуються кожного вірного у всіх куточках Земної кулі. Але Україна, як матірня територія нашої помісної Церкви, має свій Архиєрейський Синод, до складу якого входять усі греко-католицькі єпископи України, до них долучається владика Ніл із Закарпаття, єпископ Мукачівський. Тобто Архиєрейський Синод — це не маленька групка владик, а всі греко-католицькі єпископи України, зібрані разом. Коли йдеться про певні реформи, що стосуються літургійного життя, зокрема календарну, в Україні компетентним колегіальним органом для прийняття відповідних рішень є саме цей Синод. Такий Синод відбувся 1 лютого у Брюховичах, поблизу Львова, і на ньому були присутні всі греко-католицькі єпископи України. До речі, центральною темою став не календар, а душпастирство і зцілення ран війни. Між нами була пані Ірина Микичак, заступник міністра охорони здоров’я, військові медики, які розповіли в чому полягає весь трагізм цих травм і ран, котрі війна наносить людям, українському народові. Ми прийняли певну стратегію, певний напрям душпастирства, щоб могти долучитися до зцілення ран війни. Одним з елементів дискусій було питання не так літургійної реформи, бо це, я би сказав, дуже широке розуміння, а реформи літургійного календаря саме для вірних нашої Церкви в Україні, бо в інших країнах світу це питання стоїть трохи по-іншому. Ми заслухали кожного єпископа, який перед тим провів певні консультації зі своїм духовенством. В Україні є чотири митрополії, і кожна з них вивчала це питання по-своєму. Наприклад, Львівська навіть провела окремий Митрополичий Синод, де єпископи обмінювалися думками і досвідом слухання вірних із цього питання у Львівській області. Івано-Франківська митрополія, яка охоплює і Чернівецьку область, провела анкетування священників з конкретними питаннями, на які просила дати конкретні відповіді. Тернопільська — консультації з духовенством і була підготовлена до того, щоб показати результати цієї праці. Ну і Київська митрополія: я особисто просив кожного владику, кожного екзарха провести зустріч зі своїм духовенством і в такий спосіб бути голосом своєї єпархії, свого екзархату — вірних, монашества, духовенства, на Архиєрейському Синоді, який ми провели минулого тижня. Є ще Постійний Синод — це мале коло єпископів. Згідно з канонічним правом, їх обирає Великий Синод Єпископів зі всього світу: трьох — прямим таємним голосуванням, одного призначає Глава Церкви. Так, ці чотири єпископи збираються на заклик і під керівництвом Глави Церкви. Кодекс канонів Східних Церков визначає певні питання, які Глава Церкви не може вирішувати без поради Синоду. Тобто Постійний Синод — це колегіальний орган, який допомагає Патріархові управляти Церквою в міжсинодальний період. Календарна постанова Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні Отже, у постанові Архиєрейського Синоду Єпископів УГКЦ, п. 5, йдеться: «Взявши до уваги численні прохання віруючих та провівши попередні консультації із духовенством та монашеством нашої Церкви про назрілу потребу реформи літургійного календаря УГКЦ в Україні, а також зважаючи на душпастирські рації Синод вирішив…». Вирішив, що починаючи з 1 вересня 2023 року, ми переходимо на новий стиль святкування нерухомих свят. Інколи цей новий стиль називаємо григоріанським календарем, але потрібно зауважити, що Літургійний календар має два цикли, або два види свят. Одні ми відзначаємо за сонячним календарем — нерухомі, які щороку припадають на одну й ту ж дату. Інші — за місячним календарем — Пасхалію (свята, пов’язані з Пасхою). Це — рухомі свята, тому що Пасха завжди випадає в неділю, але на іншу дату, яка змінюється, рухається, відповідно до тих чи тих приписів. Наше рішення — перейти на новий стиль лише щодо нерухомих свят. Інколи цей новий стиль називають григоріанським. Але це не зовсім так, тому що ми вирішили залишити Пасхалію такою, якою вона є сьогодні. Деколи наші православні брати таке поєднання — григоріанський календар для нерухомих свят і стару Пасхалію — називають новоюліанським календарем, хоча багато наших спеціалістів із Літургії кажуть, що це теж неточне визначення. Ця термінологія має недоліки і тому ми її не використовуємо — такого терміна немає в нашому рішенні. Чому з 1 вересня? «УГКЦ в Україні перейти з 1 вересня за новим стилем (початок Індикту) 2023 року Божого на новий стиль для нерухомих свят із збереженням чинної Пасхалії…» (Із постанови Архиєрейського Синоду УГКЦ, 1–2 лютого 2023 року) Літургійний рік, згідно зі візантійською традицією, починається не 1 січня, а 1 вересня. Відповідно до традиції першого тисячоліття це називається «началом індикта» — початком нового церковного року. Коли ми жили за юліанським календарем, «начало індикта» припадало на 14 вересня (1 вересня у юліанських літочисленнях, але в наших цивільних — на два тижні пізніше). Тому наше нове літургійне життя ми хочемо розпочати з початком нового літургійного року і переходимо до нового календаря 1 вересня. Але 1 вересня буде тільки 1 вересня і нічим більше, не як 1 січня — Новий рік і 14 січня — старий Новий рік. Богу дякувати, ми вже від цього відійдемо і в нас не буде нового та старого початків нового церковного року. Тож 1 вересня ми розпочинаємо новий церковний рік за григоріанським календарем для нерухомих свят. Різдво — 25 грудня Я би наголосив: і не тільки Різдво! Ба більше, під час дискусій і підготування до нашого Синоду ми говорили не про Різдво, а про всі свята, які належать до нерухомого циклу. Адже це абсолютно проти будь-яких літургійних правил — змінювати дату святкування тільки одного свята. Не можна змінити дату Різдва на 25 грудня, а всі інші залишати за старим стилем. Пригадую, було багато питань: якщо Різдво — 25 грудня, то коли Миколая — 6-го чи 19-го? Ця календарна реформа стосується усіх свят, тому нам треба буде перелаштуватися на новий лад: ми освячуватимемо воду на Богоявлення 6 січня, Покров відзначатимемо 1 жовтня, Воздвиження чесного і животворного Хреста — 14 вересня. Отже, йдеться про комплексну реформу церковного календаря, яка давно вже назріла. Чому — напівкрок, без Пасхалій Календарна реформа матиме два етапи. Зараз ми робимо перший крок і переживаємо перший етап. Чому? Бо обрахунок дня, на який припадатиме Пасха того чи того року, пов’язаний із рішеннями Першого Вселенського Собору в Нікеї. У 2025 році ми святкуватимемо його ювілей — 1700 років. Якщо прискіпливо аналізувати дві Пасхалії, які сьогодні має християнський світ: одна, за якою живуть візантійські Церкви, як католицькі, так і православні, — стара, у нашому випадку — актуальна, має плюси та мінуси і потребує реформи; друга, за якою живе Римо-Католицька Церква, — григоріанська — теж недосконала. Готуючись до ювілею Нікейського собору у 2025 році, ведеться праця в діалозі між Римом і Константинополем, Апостольською столицею і Вселенською Патріархією над спільною оновленою Пасхалією, щоб християнам усього світу можна було святкувати Пасху в один день. Тому наші владики вирішили ще тих кілька років зачекати. Бо коли ми перейдемо на григоріанський календар для нерухомих свят, то, залишаючи актуальну Пасхалію, святкуватимемо Пасху разом з усіма Церквами візантійської традиції. Очевидно, було дуже багато пропозицій: зробімо одним махом все і перейдімо на ту Пасхалію, за якою сьогодні живе Римо-Католицька Церква. Але багато наших владик говорили і про те, що, можливо, нам не треба вносити в наше літургійне життя вдома, в Україні, додаткові труднощі й розподіли. Нам треба так мудро підійти до питання календаря, щоб календар більше не роз’єднував нас, а об’єднував. Спостерігаючи, як живе сьогодні Православна Церква в різних країнах світу, бачимо, що вона зробила цей перший крок реформи, але Пасхалію поки залишили стару. І ми вирішили залишитися з ними. Отож разом працюватимемо, долучаючись до всіх видів праці вселенського християнства для реформи і Пасхалії. Сподіваюся, що це буде спільне рішення недалекого, але все-таки майбутнього. На часі Чому рішення про календарну реформу прийняте саме зараз, у час війни? Чи немає побоювань, що можуть виникнути додаткові конфлікти на цьому ґрунті? Тут є кілька рацій — і тактичних, і педагогічних. Тактичні полягали в тому, у всіх тих дискусіях, потребах, особистих відношеннях людей до питань календаря відбулися певні зміни. І ми, як ієрархія, виконували дуже невдячну для нас роль — не хотіли повторювати помилок ієрархів і цивільної влади минулого. Ми не хотіли нікому нічого накидати, не хотіли нікого ні до чого примушувати. І що тоді робити? Тих, хто забігав наперед, треба було стримувати, а тих, хто відставав, боявся чи мав прив’язання до старого юліанського календаря, — приспішувати. Це і є завданням пастиря — щоб стадо не розбіглося. Тих, хто попереду, він має зупиняти — мовляв, чекайте, майте відчуття, що за вами хтось не встигає, а тих, хто позаду, — вчити, що все-таки не можна зупинятися, потрібно рухатися вперед. Але це не означає, що ієрархи та єпископи це не відстежували і не відчували цього динамізму. І ось в останньому півріччі відбулася зміна. Можливо, ще на початку 2022 року питання календаря розділяло українців. Це стверджували й очільники інших Церков України. Пізніше, коли ми почали переживати й усвідомлювати різні обставини, передовсім війни, це питання уже не розділяло, а навпаки — об’єднувало українців. І коли ми чули певні дискусії довкола дати святкування Різдва (які були емоції, навіть політичні навантаження!), то зрозуміли, що справді, одностайність українців тут дуже і дуже почала зростати. Хоча ми відчували, що навіть вірні нашої Церкви питання зміни календаря сприймали як щось зовнішнє. Це були рації, які нуртували здебільшого в політичних й інтелектуальних середовищах, не до кінця воцерковлених. Але тепер це питання глибоко турбує наших вірних. І головне: серед наших вірних, які вимагають церковної реформи, ми маємо абсолютну більшість. Коли ми робили опитування, то постановили: якщо буде близько 70 % тих, хто підтримує реформу, тоді можемо рухатися вперед. А виявилося, що є підтримка майже 90 % практично в кожній єпархії. Тобто бажання і потреба календарної реформи виявилися набагато більшими, ніж ми могли сподіватися, і це не може не тішити. Це — тактичні моменти. Був і педагогічний: ми мусили навчити наших людей, що треба залишити дискусії довкола Різдва і думати про комплексну реформу. Зауважте, питання календаря завжди піднімалося саме наприкінці року: у вересні—грудні — багато різних емоцій, а в січні—березні — про календар уже ніхто не згадував. Видається, що ми дискутуємо лише про один день у календарі. І тому ми спеціально, вичекавши, коли відшумлять емоції, відчувши до кінця ставлення людей до потреб зміни цього календарного ритму, почали спокійну конструктивну дискусію, щоби люди усвідомили — мусимо це зробити комплексно. Бачите, Різдво відшуміло, а ми говоримо про календар. Це дуже добре, і, сподіваюся, такий педагогічний підхід матиме плоди. Перехідний період «Для тих парафій чи окремих громад, які почувають себе не готовими до такого кроку, (за окремим благословенням єпархіального єпископа) залишити можливість літургійного життя за юліанським календарем до 2025 року» (Пункт Б постанови 5 Архиєрейського Синоду) Ми маємо досвід календарної реформи в різних країнах світу — побачили, що календарну реформу потрібно робити разом. Ба більше, наші вірні очікують, що не парафії керуватимуть єпископами, а єпископи продемонструють лідерство в цьому питанні. Заручившись такою великою підтримкою, наш Синод — владики, монашество — разом зроблять цей крок, рух уперед. Тобто цей наш синодальний досвід буде засобом нашого єднання — не буде хаосу. Це стане певним прикладом, бо ми очолюємо цей рух. Очолюючи цю реформу, ми її нікому не накидаємо. Знаємо, що в нас є громади з дуже особливими обставинами: інколи є поділені села, є громади, які мають окрему історію, навіть щодо календарних питань. Були в історії нашої Церкви навіть цілі єпархії, які робили календарну реформу, а потім поверталися до юліанського календаря. Тому ми вирішили рухатися у цій реформі разом. І поважаючи потреби інших, дали їм можливість дозрівати до такого кроку. Але це не означає, що ми їх залишили позаду і побігли вперед без них! Такого типу чування над місцевими громадами — це найперше компетенція місцевого єпископа. Він мусить вислухати священника і вірних, які представлять аргументи, чому хочуть залишитися на юліанському календарі. І він може дати їм на це дозвіл — для цього не потрібно рішення цілого Синоду — це питання компетенції місцевого правлячого архиєрея. Але ця диспенза (дозвіл) не буде надана на неозначений термін. Ми все-таки виставили реченець (термін) — до 2025 року. Це означає, що громада, яка просить дозволу святкувати всі свята за юліанським календарем, мусить працювати — дискусія має визрівати, священник повинен проводити відповідну працю. Якщо йому важко, то ми готові допомогти пояснювати, чому вся Церква вже зробила крок, і чому ви теж повинні до цього долучатися. І це триватиме, щонайменше, три роки. Тож сподіваємося, що до 1 вересня 2025 року ми в Україні всі відзначатимемо нерухомі свята за григоріанським календарем. Але хочемо залишити момент свободи і зрілості у прийнятті цього кроку. Тому в цьому другому рішенні пояснюємо механізм, як це можна робити. Як на мене, він доволі простий, прозорий і має допомогти всім тим, хто хоче ним скористатися. УГКЦ і ПЦУ у календарній реформі У кінці минулого року предстоятелі УГКЦ та ПЦУ — Блаженніший Святослав і Митрополит Епіфаній — мали зустріч, на якій, окрім іншого, обговорювали питання календарної реформи. Йшлося, зокрема, про створення спільної робочої групи для узгодження позицій українських Церков у цьому питанні. Якою може бути реакція ПЦУ на оприлюднене рішення УГКЦ? Сподіваюся, що наші православні брати підуть за нами, що будуть єпископи, які матимуть відвагу перейти на новоюліанський календар, як вони його називають. Щиро скажу, що я дуже вдячний Його Блаженству Митрополиту Епіфанію за відкритість, щирість і можливість зустрічей для братніх дискусій на цю тему. У грудні минулого року ми ще не були готові озвучити дати, коли наша Церква буде готовою до такого кроку. Але я представив міркування нашої Церкви, озвучені на Архиєрейському Синоді в листопаді минулого року. Наш Синод над цим дуже пильно і серйозно працював. Ці письмово викладені міркування охоплювали кроки, про які ми говорили, — як тактичні, так і педагогічні. Справді, я запропонував створення спільної робочої групи УГКЦ і ПЦУ, щоб можна було обмінюватися досвідом. Тому що треба поважати традиції, звичаї, динаміку, канонічне право кожної Церкви. Тут наша Церква, можливо, трошки інакша і наші підходи можуть бути відмінними. Але я б дуже хотів, щоб наша традиція і наш досвід календарної реформи міг послужити православним братам. Дуже важливо, щоб ми розуміли, що рухаємося до однієї мети. Хоча, можливо, йдемо до неї різними способами: ПЦУ спочатку дала можливість рухатися вперед парафіям, а потім прийматиме повноцінне рішення їхній Архиєрейський Собор, на якому зберуться всі їхні владики. Я так розумію, він відбудеться у травні. Поки що ми такої робочої групи не створили, але я б хотів, щоби вона запрацювала. Ба більше, ми тепер матимемо конкретні пропозиції. Сподіваюся, така спільна праця допоможе нам краще розуміти один одного. Але вже всім очевидно — ми рухаємо до однієї мети. Я щиро вірю, що цього року ми разом із православними братами святкуватимемо Різдво 25 грудня і разом освячуватимемо воду у Дніпрі 6 січня. УГКЦ за кордоном: попередні календарні війни Є ще один нюанс: як сприймуть календарну реформу вірні УГКЦ за кордоном? Адже святкування, скажімо, Різдва 7 січня разом з Україною було для них одним із моментів національної самоідентифікації. І багато де так є по сьогодні. Чи не буде на цьому ґрунті конфліктів і несприйняття? Я переконаний, що всі з цього переходу тільки зрадіють і, можливо, вдасться розв’язати старі вузлики, нав’язані різним баченням та чутливістю щодо календарного питання. Щиро скажу, що в нас у світі є дві єпархії, які принципово не прийняли григоріанського календаря. Вони засновані нашою еміграцією після Другої світової війни в Англії та Австралії. Наша повоєнна еміграція, яка виїхала, зокрема з Галичини, тоді привезла зі собою на поселення особливе наставлення щодо календарної реформи. Треба пригадати, що тоді, між Першою і Другою світовими війнами, наша свідома патріотична інтелігенція, аби зберегти українську ідентичність, свою окремішність від інших народів, з якими близько спілкувалася, сформулювала абсолютно інше гасло, ніж те, що ми сьогодні чуємо. Тоді це гасло «Геть від поляків!», і вважалося, що перехід на григоріанський календар — це полонізація. Були патріоти, які навіть на Святому Письмі присягали, що ніколи не перейдуть на григоріанський календар. Тобто певні національні патріотичні почуття спонукали до такої позиції і створювали певні проблеми. Коли вони приїхали у країни, де вже існувала українська громада попередніх хвиль еміграції, яка перейшла на григоріанський календар, там, очевидно, виникали напруги й непорозуміння. Але стежачи за подіями в діаспорі, ми бачимо, що це поволі загоюється. Більшість наших старокалендарних парафій сьогодні складаються з нової еміграції — українців, які недавно залишили Батьківщину. Інколи таке душпастирство наші наковці з пасторального богослов’я називають ностальгійним. Тобто зберігаються всі звичаї і літургійні цикли саме для того, щоб у них там було так, як є в Україні. Але коли Україна почне рухатися вперед, думаю, всі ці упередження і страхи по трохи відходитимуть в минуле і в діаспорі. Хоча, очевидно, що в кожній єпархії кожен владика і священник має подбати, щоб громада, яка переходить на новий стиль, зберігала свою ідентичність, тотожність. Адже інтенсивність асиміляції — розчинення українців у тому великому морі чужинецького життя — дуже агресивна і потужна. Ми розуміємо, що календарні реформи в Україні впливатимуть і на діаспору. Думаю, аналогічне відбудеться і в наших православних братів. Бо, наприклад, я не чув, щоб якась українська православна громада в діаспорі перейшла на новий стиль. Наші православні брати теж вважали, що старий добрий юліанський календар є частиною їхньої православної ідентичності. Але бачимо, що і це не абсолют — теж ситуація починає по трошки змінюватися. Сьогодні відбуваються дуже цікаві процеси, і ми мусимо бути виваженими, вправними, мудрими, відважними. Тут дуже велика відповідальність єпископату — правильно очолити ці рухи. Люди цього очікують та потребують. Звернення Блаженнішого Святослава до вірних Найперше хочу подякувати всім братам і сестрам, вірним нашої Церкви, інтелектуалам, діячам культури, науки, суспільним лідерам за всі ті листи, які ви мені написали. За останні пів року я отримав їх дуже багато — так багато, що на кожен окремо відповісти не зміг. Сьогодні, користуючись нагодою, хочу відповісти, що ми вас чули і почули, ваші мудрі думки та поради для нас були дуже важливим орієнтиром. Для нас — це для нашого єпископату, Синоду Єпископів нашої Церкви. Я дякую за критику — було дуже багато тих, хто відверто критикував нас за нерішучість чи острах. Але, думаю, ви розумієте, наскільки делікатним було це питання і наскільки виважено ми повинні були підійти до цієї справи. Кажуть, перша заповідь лікаря — «Не нашкодь!». Отож і ми, роздумуючи над моментом та способом цього кроку, намагалися не нашкодити. Ми хотіли, щоб календар нас не розділяв, а об’єднував, давав нову перспективу для нашого церковного, літургійного, громадського, державного, суспільного життя. Особливо хочу звернутися до наших вірних, особливо до тих, хто трошки переляканий, почувається не дуже впевнено: не біймося змін! Ми так хочемо, щоб наша Україна була інакшою. Ми кажемо, що вона має стати кращою, ніж була до війни. А це означає, що найперше повинні змінитися ми. Тому змінюймося! Зробімо цей крок у довірі до вашої Церкви-матері, зокрема коли йдеться про певні зміни в нашому літургійному церковному житті. Не біймося ставати інакшими, кращими, щоб ми, як християни, могли жити краще і втілювати нашу віру в сьогодення: щоб не було так, що християни живуть у вимріяному нереалістичному замкнутому світі, і навіть їхні свята чи календарі відстали від життя, щоб ми були Церквою живою, сучасною, яка вміє вносити благодать Духа Святого в родинне, громадське, суспільне життя. Я розумію, що багато з нас прив’язані до певних свят, дат, які святкували за юліанським календарем. Наприклад, я був свячений на єпископа на Благовіщення — 7 квітня. Нема ради — тепер Благовіщення святкуватимемо 25 березня. Ця дата — 7 квітня — для мене завжди буде дуже дорогою. Але мої особисті емоції і прив’язання не повинні зупиняти здорового розвитку нашої Церкви. Якщо ви носите ім’я Степан, то тепер святкуватимете іменини 27 грудня, а не 9 січня. Не переживайте, не бійтеся, відважтеся на цей крок! Будьмо готові навіть на певну жертву особистих релігійних стереотипів в ім’я оновлення нашого церковного життя. Бо війна — це час жертв. Наші захисники щодня жертвують найдорожчим — життям і здоров’ям — в ім’я оновленої, вільної, незалежної України. Тому і ми, як християни, зробімо щось для перемоги Батьківщини, перемоги над свідомістю, що ми не повинні озиратися на старі імперські стереотипи, а маємо рухатися відважно вперед. Робімо те, що відчуваємо правильним, добрим, що дає нову перспективу для життя і розвитку. Хочу особливо звернутися до наших священників. Дорогі отці, на ваші плечі сьогодні лягає великий обов’язок втілити рішення ваших єпископів у життя. Бо це ви маєте навчити наших людей відзначати свята по-новому. Це ви повинні зробити все, щоб зі зміною календаря не зникло жодне велике свято, зокрема одне із дванадесятих. Це ви тепер маєте невтомно нагадувати людям, коли святкувати Різдво Богородиці, Чесного і животворного Хреста, коли починається Різдвяний піст, Пилипівка, коли Різдво, Йорданські свята чи інші великі празники літургійного року. Хочу побажати всім нам, щоб ця реформа послужила для оживлення літургійного життя. Щоб можна було при тій нагоді ще раз людям донести правду вчення Церкви про ту чи ту подію з життя Христа, Богородиці, святих, які ми святкуємо як літургійне свято. Нехай ця літургійна календарна реформа стане нагодою для просвітництва, навчання, катехизації. Хочу особливо подякувати монашеству. Згідно з попередніми опитуваннями, наше монашество майже одностайно підтримало ці зміни, які владики сьогодні оголосили вже як синодальні рішення. Я дуже прошу наших монахів і монахинь активно долучитися до цієї просвітницької, катехитичної діяльність. Ваша позиція, ваше свідчення для нашої Церкви сьогодні надзвичайно важливе. Бо на те, як монастирі проживатимуть цю літургійну реформу, взоруватимуть ті наші вірні брати і сестри, які потребують духовної поради й духовного проводу. Хочу окремо попросити виконавчі структури Патріаршої курії — Літургійну і Катехитичну комісії: попрацюйте над тим, щоб люди до кінця зрозуміли всі тонкощі змісту цієї календарної реформи. Бо ми відчули, що такі поняття, як Пасхалія, юліанський чи новоюліанський календар, важко зрозуміти навіть деяким священникам. Поясніть людям, у чому полягає вся цінність цієї літургійної реформи, її життєдайність для розвитку нашої Церкви. Хочу перепросити книговидавців, друкарні, які надрукували календарі на цей рік. Ну, нема ради, браття і сестри, — мусите передрукувати, щоб люди й духовенство точно знали, на який день яке припадатиме євангельське читання, читання Апостола, який устав відповідно до тих нових циклів григоріанських нерухомих свят, на які накладаються недільні читання старої актуальної Пасхалії. Тобто перед усіма вами є величезний шмат праці. Але це щось дуже гарне, радісне, позитивне. Це — відчуття, що ми живемо, рухаємося, розвиваємося. Усіх вас прошу: послухате голосу вашої Церкви-матері! Нехай ця реформа принесе щедрі плоди, нехай буде світлом гарного майбутнього. Перше відчуття, коли я так делікатно анонсував це рішення серед студентства в Тернопільському медичному університеті, — це радість. Всі дуже зраділи! Я би хотів, щоб ми теж все це робили радісно. Не біймося! Всі ці фобії відкладімо у сторону і йдімо вперед разом. Бо це рішення Синоду — одностайний кроком вперед. Інколи, щоб щось зробити разом, кажемо: «Раз! Два! Три! …» — і синхронно робимо крок вперед. Так само зробімо й тепер: «Раз! Два! Три!» — до нової календарної реформи! Підготувала Оксана Козак, Департамент інформації УГКЦ https://ugcc.ua/data/pro-kalendarnu-reformu-ugkts-podrobytsi-vid-glavy-tserkvy-blazhennishogo-svyatoslava-2069/

Слава навіки Богу! Найголовніше у житті - мати чисте серце. Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя. Серце чисте створи мені, Боже!

Лишнее - то, что приобретается для хвастовства перед окружающими. Гордыня - источник всех последующих грехов. Все вещи современные нужны человеку, и глупо от них отказываться. Но можно купить бюджетный смартфон, а можно дорогой, но не потому что он так необходим тебе, а ради престижа. Мотивация определяет чем движимо сердце человека.

Для католиков, все понятно и разъяснено Католической Церковью относительно поведения христиан во время войны. Не вижу никаких оснований для вольнодумства, чтобы еще что-то фантазировать помимо того, что уже истинно.

Нельзя добивать раненных ни при каких обстоятельствах, так как это убийство и грех. Фактически, это можно сравнить с эвтаназией. Ряд официальных документов Римско-Католической церкви указывает на недопустимость эвтаназии. Четко сформулированная позиция изложена в Окружном послании о ценности и нерушимости человеческой жизни от 25 марта 1995 года («Evangelium vitae») папы Иоанна Павла II. В документе предлагается определение термина: «Под эвтаназией в строгом смысле слова следует понимать действие или бездействие, которое по своей внутренней природе или по умыслу действующего лица вызывает смерть с целью снятия всех страданий. Эвтаназию, таким образом, следует рассматривать в контексте умысла и используемых методов. Проведя эти различия, я (Иоанн Павел II - А. А.) в согласии с учительством моих предшественников и в общении с епископами Католической церкви подтверждаю, что эвтаназия есть серьёзное нарушение закона Божьего, как нравственно недопустимое умышленное убийство человеческой личности. Эта доктрина основана на естественном законе и на писаном слове Божием, передана церковным преданием и преподана в обычном и вселенском вероучении»». Права убивать у человека никогда не было и не будет.

Не слова Христа и апостолов для Вас являются инструкцией, а собственное искаженное понимание этих слов. Лишь Католическая Церковь имеет монопольное право на учительство, ибо сам Христос незримо пребывая в ней, продолжает нас наставлять через священников во главе с Папой Римским. А смысл Вам что-то показывать? Вы все равно будете настаивать на своем искаженном понимании.

Не во вред. Восточные Церкви, не находящиеся в полном общении с Католической Церковью, обладают действительными Таинствами, обеспеченными апостольской преемственностью. Однако существует тесная связь между церковным единством и таинственным единством, поэтому в целом здесь действует правило: католические священнослужители преподают Таинства законным образом только католикам, а католики, в свою очередь, принимают Таинства законным образом только от католических священнослужителей, и наоборот. При этом Католическая Церковь допускает общение в Таинствах, — особенно Евхаристии, Покаяния и Елеопомазания больных, — с другими Церквами и церковными общинами, при определенных условиях. Такой подход основан на 844 каноне Кодекса канонического права, соответствующего канону 671 Кодекса канонов Восточных Католических Церквей: «Всякий раз, когда этого требует необходимость или к этому склоняет подлинная духовная польза, причём отсутствует опасность заблуждения или безразличия, тем верным Христу, которые физически или морально не могут обратиться к служителю-католику, позволяется принимать Таинства Покаяния, Евхаристии и Помазания больных от служителей-некатоликов, в Церкви которых вышеуказанные Таинства существуют действительным образом. Служители-католики правомочно преподают Таинства Покаяния, Евхаристии и Помазания больных членам Восточных Церквей, не находящимся в полном общении с Католической Церковью – если последние сами о том попросят и будут настроены подобающим образом». Это общее правило. А епископские конференции разъясняют это правило в применении к местным условиям. Вот, к примеру, какие нормы разработаны Итальянской епископской конференцией: Таинства могут преподаваться верующим православным, которые проявляют «веру, полностью соответствующую вере Католической Церкви в области того Таинства, о котором они просят, и при наличии серьезной духовной потребности в нём для вечного спасения. Эта потребность относится к более тесному единению со Христом, а значит, подразумевает более глубокую приверженность к Христовой Церкви». Если верующий имеет подлинную веру в данное Таинство и серьезную духовную потребность, если он имеет соответствующее намерение и должным образом подготовлен к плодотворному принятию освящающей благодати, то он может приступить к Таинству в католическом храме. Но когда мы рассуждаем о возможности причащения в православном храме, нужно учитывать мнение православной стороны. Об этом гласит и 5 параграф вышеприведенного канона: «Епископ или конференция епископов не должны предписывать общих норм без предварительной консультации с правомочной властью (по крайней мере, местной) некатолической Церкви». Посмотрим, например, что о такой практике говорится в документах Русской Православной Церкви. В документе «Основные принципы отношения РПЦ к инославию» (2000 года) говорится, что «диалог с Римско-Католической Церковью строился и должен строиться в будущем с учетом того основополагающего факта, что она является Церковью, в которой сохраняется апостольское преемство рукоположений». В то же время, в другом параграфе читаем: «Единство Церкви есть прежде всего единство и общение в Таинствах. Но подлинное общение в Таинствах не имеет ничего общего с практикой так называемого «интеркоммуниона». Единство может осуществиться только в тождестве благодатного опыта и жизни, в вере Церкви, в полноте таинственной жизни в Духе Святом». Это положение по своей сути не противоречит подходу Католической Церкви, если под термином «интеркоммунион» подразумевать совместное совершение Таинства Евхаристии. Кратко: что касается православного, желающего принять Таинства в католическом храме, то католический священник, согласно каноническому праву Католической Церкви, не может отказать ему в этом, «если последний сам о том попросит и будет настроен подобающим образом» и «когда этого требует необходимость или к этому склоняет подлинная духовная польза, причём отсутствует опасность заблуждения или безразличия». Если же, наоборот, католик желает причаститься в православном храме, то ему следует известить православного священника о своем желании принять Евхаристию. Нельзя утверждать о существовании единой для всех православных дисциплины по этому вопросу, но практика показывает, что в большинстве случаев причащение католика в православном храме невозможно. То есть, «католический» ответ на Ваш вопрос: да, католики могут причащаться у православных и наоборот, — но нужно выслушать и православное мнение по этому вопросу.

Суть-то от этого не поменяется. Все же понятно разъяснено Церковью. И додумывать что-то, просто не имеет смысла.

Одно из преимуществ исповедования Христа в католической вере - отсутствие необходимости фантазировать на какую-то тему, придумывать что-то и додумывать, кроме того, чему учит Церковь. Бедность — это неудобное слово, подчеркнул Святейший Отец. Она идёт против течения, и мирской дух не знает, не хочет её, закрывает на неё глаза, но не из скромности, а из презрения. Мирскому духу не нравится путь Сына Божьего, который уничижил Себя, обнищал и смирился, чтобы стать одним из нас. Богатый юноша из Евангелия соблюдал все заповеди, но боялся нищеты и отошёл от Господа с печалью. Вы должны уметь управлять материальным имуществом, сказал Папа. Человек обязан это делать, поскольку материальные блага являются даром Бога. Но когда эти блага входят в сердце и начинают управлять жизнью, она теряет свой смысл. Святой Игнатий Лойола говорил, что бедность — это крепкая стена и мать посвящённой жизни: стена защищает от всего мирского, а мать рождает больше доверия к Богу. «Светскость разрушила многие души!» Подобно печальному юноше, щедрые души начинали хорошо, но затем поддались мирскому и кончили плохо, влача серую безрадостную жизнь посредственности. Они утратили любовь, потому что богатство обедняет. Оно лишает лучшего, что у нас есть, лишает того единственного богатства, которое стоит иметь, подчеркнул Святейший Отец. Бедность расположена в самом сердце Евангелия. Это вовсе не идеология, а тайна, — тайна Христа, Который унизил Самого Себя и стал нищим, чтобы обогатить всех нас. Так мы понимаем, почему первой из Заповедей блаженства является "Блаженны нищие духом". Быть нищими духом означает следовать за Господом – по пути Его бедности. Иисус Христос уничижается также и в этой жертве, становясь хлебом для нас. Он продолжает склоняться в истории Церкви, в воспоминании Его Страстей, в воспоминании Его унижения, в Его бедности и в этом хлебе, который нас обогащает. Об этом заявил Папа Франциск 16 июня 2015 года на утренней Мессе в часовне Дома Святой Марфы.

Какова позиция Вселенской Церкви по поводу войны и обороны своего государства? – Позицию Вселенской Церкви мы можем увидеть в Катехизме Католической Церкви. Имеем ли мы право, как христиане, себя защитить? Вопрос законной защиты – один из основных вопросов. Катехизис говорит, что мы имеем полное право защитить себя и свою жизнь. Об этом писал еще святой Тома Аквинский в «Сумме теологии», отмечая, что акт самозащиты может иметь двойной результат: первый – сохранение собственной жизни, второй – смерть нападающего, то есть агрессора. «Только первый результат желателен, а второй – нет! – говорит святой Тома Аквинский. – Тот, кто защищает свою жизнь, не виновен в убийстве, даже если он вынужден нанести своему противнику смертельный удар, однако, если для самозащиты кто-то прибегает к большему насилию, чем необходимо, – его действия противозаконны». Итак, во-первых, согласно «Катехизму Католической Церкви», мы имеем право на защиту, но, во-вторых, она должна быть пропорциональна нападению, чтобы, защищаясь, мы не причинили большего вреда, чем тот, который нужно устранить. Читаем в Катехизме: «Законная самозащита может быть не только правом, но и весомой обязанностью того, кто ответственен за жизнь других». Если говорим о войске, то нужно выяснить, для чего оно существует? Согласно христианскому мировоззрению для того, чтобы защищать, и никогда, чтобы нападать! Это – основное. То есть войско существует для защиты жизни народа своего государства. «Защита общего блага требует, чтобы противозаконный агрессор находился вне возможности вреда. Те, кто законно пользуются властью и кому вверена ответственность за общество, правосильны также применять оружие для обезвреживания агрессоров» (Катехизис Католической Церкви, 2265). Четко, конкретно и понятно. Все мы понимаем, что должны защищать жизнь. Жизнь – это великий дар, который Бог дал нам, но никто не имеет права, кроме Бога, у нас его отнять. Просто важно, чтобы эта защита была с определенным балансом силы и мы, как христиане, понимали, что первопричиной и сущностью есть мир. Мы не пацифисты, которые говорят: Нет! Нельзя брать в руки оружие! Нельзя себя защищать!», потому что есть ситуации, в которых просто необходима самозащита. Но прежде должны нести мир, а значит, нужно попытаться найти мирный путь урегулирования эскалации конфликта, сделать все возможное, чтобы не применять силы. Однако если все уже сделано для мирного урегулирования конфликта, а ситуация не меняется к лучшему, то имеем право применить силу, чтобы себя защитить. Также Церковь говорит нам о том, что мира на земле нельзя достичь без защиты добра людей, свободного общения между ними, уважения достоинства человека и народов и постоянной поддержки братства: «Мир есть «спокойствие порядка», дело справедливости и плод любви» ( Катехизис Католической Церкви, 2304). Еще бы хотел зацитировать пастырскую конституцию Gaudium et spes, где читаем, что пока будет существовать опасность войны и не будет компетентной международной власти, наделенной достаточными силами, до тех пор нельзя отказать правительствам государств, после исчерпания всех возможностей мирного урегулирования, права на законную защиту ( 79). Это – основной тезис Вселенской Церкви по обороне своего государства. Каждое государство имеет право на законную защиту. Но учение Церкви дает четкие указания, при каких условиях можно начать применять силу и как ее применять. Это как раз касается традиции «справедливой войны». Кстати, святой Иоанн Павел II откорректировал термин «справедливая война» в Послании на День мира, заменив слово «справедливая» на «законная». Но все равно в Катехизмах часто мы видим старую версию. Так, Вселенская Церковь подчеркивает несколько условий, при которых имеем право применить военную силу (лат. Jus ad Bellum – право на войну): во-первых, чтобы вред, причиненный агрессором нации или сообщества нации, был длительным, тяжелым и бесспорным, то есть был действительно явный агрессор; во-вторых, чтобы все другие средства для предотвращения этого оказались невозможными или безуспешными; чтобы были обоснованы возможности успеха (надо правильно оценивать свои силы); чтобы использование оружия не привело к бедам и беспорядкам тяжелее, чем беда, которую нужно устранить. При оценке этих условий необходимо учитывать мощность современных средств разрушения. Это те четыре условия, которые государство должно принять во внимание, прежде чем начать свою самозащиту. Далее следует вопрос непосредственно самого ведения войны (лат. Jus in Bellu). Как ее проводить, чтобы не противоречить учению Божию? Во-первых, нужно уважать мирное население, раненых солдат и пленных и гуманно обращаться с ними. Если заглянем в «Международное гуманитарное право», то увидим, что оно переплетается с традицией «справедливой войны». Там также первым пунктом, собственно, различение военных и невоенных или, другими словами, комбатантов и некомбатантов, то есть мирного населения, гражданских и военных. Если человек в военной форме с оружием, ты имеешь право с ним воевать, но если это мирный гражданин или женщина, ребенок, кто-то старше, увечье, больной, то есть лицо без формы и оружия, то никто не имеет права его трогать и убивать. И, во-вторых, должна быть пропорциональна силе, то есть нельзя наносить больший вред, чем нужно. Катехизис говорит: «Всякие военные действия, направленные, без всякой разницы, на уничтожение целых городов и крупных регионов с их жителями, являются преступлением против Бога и самого человека, преступлением, которое должно быть строго и без колебаний осуждено» («Gaudium et spes») , 80). Это непосредственно касается тех, кто ведет боевые действия. Об этих двух принципах мы, как капелланы, всегда говорим нашим ребятам. «Вы не имеете права убивать невоенных людей! И помните: если вы применяете оружие, то применяйте его столько, сколько нужно», – говорим им. Мы говорим о том, что, несмотря на гнев, желание отомстить или чувство ненависти, нельзя добивать раненых, а нужно гуманно обращаться с пленными и не проявлять чрезмерной агрессии. Но легко говорить об этом здесь – труднее там! Как простить и полюбить врага, являющегося агрессором твоего государства? – Очень трудный вопрос… Простить врага… Христос учит, что Его любовь, отдающая и жертвующая Божья любовь – это та любовь, которая способна любить даже врагов. И потому простить врага – значит полюбить его так, как любит Иисус, или посмотреть на него так, как посмотрел бы Иисус. А как Господь посмотрит на него? С сочувствием и без порицания. Возможно, когда Иисус смотрит на людей, которые совершают большие грехи, то плачет, потому что Ему трудно на это смотреть, но Он любит этих людей. Поэтому мы, как христиане, призванные становиться совершенными, должны просто просить Бога, чтобы Он через нас возлюбил наших врагов. Иногда одерживает верх человеческий фактор и нам становится трудно любить того, кто нам делает зло. Тогда просто должны просить Бога, чтобы Он возлюбил врагов через нас. Но есть некоторые важные маленькие практичные вещи, которые можно применять в ходе боевых действий. Например, любовь к твоему врагу может проявляться даже из-за соблюдения норм международного права, предусматривающих гуманное обращение с ранеными и пленными во время войны. Ты можешь убить раненого врага и никто тебе ничего не сделает, никто об этом не узнает, но можешь не убить его! Ты можешь избивать его или можешь не избивать! Можешь дать ему есть, а можешь не дать! И как раз здесь проявляется эта любовь к врагу. Однако для этого нужно быть морально устойчивым военным со здравыми взглядами, который сможет такие вещи пропускать через себя и позволит разуму и сердцу обоюдно подсказывать ему, как в какой ситуации вести себя. но можешь не убить его! Ты можешь избивать его или можешь не избивать! Можешь дать ему есть, а можешь не дать! И как раз здесь проявляется эта любовь к врагу. Однако для этого нужно быть морально устойчивым военным со здравыми взглядами, который сможет такие вещи пропускать через себя и позволит разуму и сердцу обоюдно подсказывать ему, как в какой ситуации вести себя. но можешь не убить его! Ты можешь избивать его или можешь не избивать! Можешь дать ему есть, а можешь не дать! И как раз здесь проявляется эта любовь к врагу. Однако для этого нужно быть морально устойчивым военным со здравыми взглядами, который сможет такие вещи пропускать через себя и позволит разуму и сердцу обоюдно подсказывать ему, как в какой ситуации вести себя.